Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

в житті, коли ми відчуваємо плинність життя по-справжньому. Перший – це коли ми підростаємо і в нас кожен день щось змінюється в тілі. Шкодую, що коли був малим, не настільки уважно придивлявся до змін, які відбувалися зі мною. І другий період – десь у моєму віці. Ти починаєш старіти, і все знову змінюється дуже стрімко, раптово. Тіло починає відмовляти. Причому геть несподівано. Там, де ти не очікував цього. – Ольгерд Костянтинович призупиняє ходу, аби перевести подих. Дорога наша пролягає крізь густі зарості, йти вгору такою стежкою непросто. Коли Ольгерд Костянтинович завмирає, завдяки своїй болотяній куртці він майже одразу зливається з середовищем.

– Весь інший час – від сімнадцяти до п’ятдесяти восьми – суцільна ілюзія. Не довіряй їй. Здається, ніби нічого не міняється, але насправді це не так. У мене таке враження, наче все, що зі мною відбувалося попередні п’ятдесят вісім років – це тільки підготова, аби я краще міг зрозуміти той спектакль, який триває зараз.

Знімальну групу я зустрів на кручі.

З-за пагорба виїхав джип і зупинився біля мене. У його полірованих вікнах відображалося небо, особливо синє після обіду. Дніпро погідно плинув далеко внизу. Хмари погідно пливли високо вгорі.

Із «джипа» вийшов мій товариш Віктор, схожий на хижу птицю. Розмахнувшись руками, наче крильми, він виставив їх уперед, аби обійняти мене.

– Товаришу, скільки років! Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?

Трохи розгублений від того, що маю природно показати свою радість, відповідаю:

– Ти ж знаєш, для чого ходять у ці місця. А що ви тут робите? І хто ці люди? – показую на чоловіка з фотоапаратом, який, використовуючи його як відеокамеру, намагається зняти наш діалог.

– Діма, – махає рукою чоловік з фотокамерою.

– Саша, – каже дівчина з обличчям чаклунки, що теж вийшла з машини.

– Слухай, у нас тут така річ сталася, – каже Віктор. – Ми з друзями приїхали сюди подивитися на місця тутешні, ну ти в курсі, для чого сюди їздять. І в нас уночі з’явився, коротше, артефакт. – Віктор витягує з кишені блокнот і показує мені якийсь малюнок. Малюнок нагадує концентричні кола, розділені на сектори.

– А що конкретно сталося?

– Хтось вночі розпалив біля місця, де ми ночували, вогонь у формі цієї фігури.

– Так, – підтверджує Саша. – Нікого не було поруч. Ні сусідів, нікого. Можливо, якісь хулігани.

– Але нащо це хуліганам? – запитує Віктор і проникливо (можливо, занадто проникливо для ситуації) вдивляється Саші в обличчя.

– Стоп, стоп, стоп, – чую раптом голос звукооператора Богдана, і в Діми опускаються руки з камерою.

– Ну, що знову не так?

– В Олега треться лямка сумки об мікрофон. – Звукорежисер зсовує навушники на маківку, від чого стає схожим на мультиплікаційного ведмедя, і береться поправляти мені лямку переметної сумки.

– Сцена третя. Дубль другий, – оголошує режисер. – Ще раз сцена знайомства.

– Знову знайомство? – морщить носа мій подібний до орла товариш.

Саша, Віктор, Діма сідають у джип. Джип від’їжджає за пагорб. Я знову стою один на кручі. Внизу погідно плине Дніпро. Вгорі спокійно плинуть хмари.

Їдемо джипом до хати Діді Ольгердівни. Діма бравує, Саша знітилася. Третього хлопця я звідкілясь знаю. Розмовляємо тільки ми з Віктором.

– Було кілька інцидентів під час експерименту, – розповідає Віктор про своє останнє дітище – тоталітарний соціальний проєкт, спрямований на формування зародків цивілізації волі. – Просто так покинути проєкт не поталанило нікому. Ну, що там було… лив дощ, по-перше, весь час. Ні дрів зібрати, ні каші зварити… Сашко зламав руку. Аня занервувала, пішла до лісу, і їй защемило спину. Дві дівахи, не хочу називати імен, вирішили на все наплювати і піти собі. Дорогою одна з них засаджує собі глибоку скалку в ногу, і втеча стає неможливою. На шляху їх перестріває злива. Якась машина зупиняється, щоб завести дівчат назад, на територію експерименту, і друга, коли сідає у «волинянку», до крові защемлює дверцями пальці…

Я киваю і слухаю, слухаю і киваю. Віктор працює з простими, базовими речами – з чорним, білим, червоним.

Біля дому Діді Ольгердівни нікого немає.

– Діді Ольгердівно! Діді Ольгердівно! – гукаю я, але ніхто не відповідає. Будиночок над долиною Здихальнею порожній.

Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.

– Тут хтось був! – каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.

– Діді Ольгердівно! – Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному кінці Здихальні.

– Може, по молоко пішла, – припускає Віктор.

– Або з лука стріляє, – додаю я. – Сашо! Ти що робиш? Зупинись!

Але Саша відчиняє двері в дім і заходить досередини. Оператор знімає, як у нього перед об’єктивом зачиняються дві половинки дверей.

– Єсть, – каже Діма, чоловік з камерою.

– Знято, – підтверджує режисер, і звукооператор з полегшенням опускає волохатий мікрофон-«собаку» додолу.

У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.

– Це справжній? – зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.

– Муляж із парафіну, – кажу їй.

Оператор водить камерою – знімає узори на стінах

і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось в’юнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.

Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.

– Що це? – питає Саша в уже знайомій для всієї знімальної групи манері. «Що це? Це дім? Вау! А це що? Це пліт? Ого! А це хто? Козак? Не може бути!» Діма з камерою нависає над нею. Саша розглядає щось, схоже на картину. На підлозі, притиснута з трьох сторін каменями, а з четвертої – картоплиною, лежить майстерно виконана мапа. Вона нанесена на міліметрівку, має розміри метр на метр і вщерть заповнена детальним рисунком. Має вигляд концентричних кіл, переділених на сектори.

– «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.

– «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?

Вона дивиться на Віктора, лідера.